Печать

Володимир Бойко. Самка богомола та всі-всі-всі. Повісті, оповідання, фейлетони - 7 (2007-12-25)


2012-12-11 (17:33)

Чорні „дірки” Донбасу

“Ну, за свободу слова!” – Дімка натренованим рухом перекинув у себе чарку “Мягкова”, загризнув свіженьким помідором і с сумнівом подивився на моє взуття: “Ти що, не міг знайти якісь драні кеди? Хіба безробітний буде вештатися у фірмових кросівках? Ти їх хоч у багнюці вимаж, чи що”. Дімич підвівся й глянув на годинник: “Ну що, вже час. З тобою я, сам розумієш, не піду – мене там кожен собака знає, але попрошу зараз роботягу зі своїх, щоби він тебе провів та все показав. Ти вже як не будь з ним потім за це розрахуєшся – пляшки буде достатньо. І ще – борони тебе Боже говорити по-українському, краще вже мовчи, бо якщо узнають, що ти з газети – голову точно відіб’ють”.  Я кивнув, накинув запропоновану тілогрійку, розпихав по кишенях диктофон і фотоапарат та в супроводі перемазаного вугіллям гіда відправився влаштовуватися на роботу на нелегальну шахту. На вулиці був вересень 2003 року.

З історії питання

Чи не найулюбленішою темою донецьких журналістів з кінця 1990-х років були оповідання про зголоднілих шахтарів, які з ризиком попастися на очі правоохоронцям відривають закинуті шахти та довбають дідівськими методами вугілля. У пресі час від часу з’являлися жалісні статті про те, як чергова шахтарська родина вирила в городі “копанку”, де діти й дорослі колупають вугілля з тим, щоби не замерзнути взимку. А прокурори та міліцейські начальники майже після кожної такої публікації на прес-конференціях розповідали, як вони ловили тих “копачів”, що з державних надр потягнули три відра вугілля.

Обізнаний народ над тими статтями сміявся, з прес-конференцій просто реготав, але щоби достеменно розібратися в ситуації треба було знайти надійне джерело інформації. Така нагода трапилася, як завжди, випадково, коли якось у гості завітав Дімка – давній приятель з шахтарського містечка Торез, з яким ми не бачилися вже роки три. Дімичу завжди від мене було щось потрібно, але за багато років нашого знайомства я вже звик до його невгамовної енергії та здатності перекладати свої проблеми на плечі знайомих. Цього разу він шукав старі маркшейдерські карти трикутника Шахтарськ-Торез-Сніжне й сподівався через мене достатися до архівів. Допомогти гостеві я нічим не міг, та, по правді кажучи, не дуже й хотілося, але розказані Дімичем подробиці його нової роботи не могли не зацікавити. Дімка влаштувався в Торезі управляючим на нелегальну шахту.

“Ти знаєш, — говорив Дімка, сидячи на кухні за чашкою чаю, — я просто дивуюся вашому брату журналісту. Вже кілька разів попадалися мені статті про вугільні “копанки” та про нещасних безробітних шахтарів, які обушками довбають вугілля. Які там “копанки”? – Такого слова ніхто насправді й не знає. Підпільну шахту самі шахтарі називають “дірка”. Інколи – “нора”. А всі ті “копанки” придумали журналісти, для яких міліція спеціально тримає пару “дірок” найелементарнішої конструкції. Насправді, “дірка” – це досить складне підприємство, яке має хазяїна, управляючого і, звичайно, “дах”. Наприклад, я працюю управляючим на ментовській “дірці”, відповідаю за технологічний процес. Окрім мене є ще людина, яка завідує постачанням, а також хазяїн, який контролює збут та контактує з “дахом”, і дванадцять робітників на три зміні. Територія навколо Тереза давно поділена: є “дірки” міліцейські, УБОЗівські, прокурорські, бандитські. У Торезі є навіть кілька “дірок”, що належать суддям. Якщо хочеш – приїжджай і все побачиш сам. Але з умовою – про мою “дірку” не писати, фотографій моїх працівників не робити, бо “дах” таких жартів не розуміє.

Краще походи по інших “дірках” – мовляв, хочеш влаштуватися на роботу. Власне, у тому що я тобі розповідаю секретів немає ніяких, бо “дірки” працюють абсолютно відкрито. Але, знаєш, якось роки два чи три тому – точно зараз не пам’ятаю – один хазяїн “дірки”, що працював під ментами, дав інтерв’ю телебаченню. Була така передача “N-й кілометр”. Так його менти потім два тижні за ґратами тримали з виховною метою, щоби не бовтав зайвого. При цьому зваж на те, що на всі ці телепередачі “дах” дивиться, взагалі-то, крізь пальці, оскільки якщо “дірку” покажуть по телебаченню, великої біди в тому не буде, бо передача пройшла і чиї закаляні мармизи були на екрані, встановити важко. А от якщо фотографію надрукують у газеті чи журналі, наслідки можуть бути куди більш серйозними, а мені зайві пригоди не потрібні.”

З Діминих слів,  починався підпільний вугільний бізнес десь у 1998 році дійсно стихійно й дійсно зусиллями безробітних шахтарів. “Що пересічному шахтареві потрібно, — ділився досвідом приятель, — передусім, залити очі. А для цього треба щось вкрасти та продати. Спочатку просто здавався на брухт весь метал, який можна було десь потягнути. Як будеш у Торезі, зверни увагу на те, що в місті немає жодного каналізаційного люка – все пропито. Коли було підібрано на вулицях те, за що можна отримати гроші на півлітру, пролетарі пригадали, що в закинутих шахтах залишилися рейки, арматура, кабелі. Стали розривати вентиляційні шурфи та запасні ухили закритих шахт. Рили безсистемно, виходячи з оповідей старожилів. Знайшовши вхід під землю та витягнувши весь кольоровий і чорний метал, шукачі підземних скарбів спочатку тиждень пили, потім бралися за пошук чергового шурфа.  Згодом комусь спало на думку, що з закинутих шахт можна не тільки тягати метал, але й вугілля собі та на продаж мешканцям навколишніх селищ. Тоді стали видобувати вугілля – вугільний шар довбався вручну, наколоте просіювалося прямо під землею. Той пил, що просипався – так званий штиб – залишався в шахті, а те, що крізь сітку не проходило, засипалося в мішки та вручну витягувалося на поверхню. Але так довго продовжуватися не могло. Спочатку на підпільні шахти поклали око наближені до бандитів підприємці, що стали скупати в роботяг штиб та продавати його як паливо на електростанції. Потім до справи підключилася міліція, яка навела довгоочікуваний порядок: майже біля кожної “дірки” був поставлений хазяїн, встановлена чітка такса за користування надрами – 100 доларів на місяць, налагоджено постачання та необхідні інвестиції. Ще пізніше до “кришування” підключилися прокуратура, міліцейське Управління по боротьбі з корупцією, Служба безпеки України й, нарешті – великий бізнес. Зараз майже ніхто не довбає вугілля вручну – шахтарі озброєні відбійними молотками, біля входу під землю вдень і вночі гудуть компресори, прокладено рейки на поверхню, по яких бігають вагонетки. Але про це широкому читачеві знати не потрібно, ось і інспірують зацікавлені особи статті про зголоднілих шахтарів”.

Дімка пив чай та розповідав про те, як він перекваліфікувався з сигаретного контрабандиста на шахтарського начальника: “Ти знаєш, я тепер майже щодня пригадую той віршик, який ти мені років десять розповів про Донбас і донбасівців, пам’ятаєш? –

- Як поїхав я в Донбас вугілля копати,

А воно ж таке тверде, в рот його єбати.

- І я теж була в Донбасі, вагонетки перла,

Коли б не моя пизда, з голоду б померла

Дімка якось по-дитячому розсміявся та став прощатися, запрошуючи в гості на підпільну шахту. Ну що ж, у гості так у гості.

Як відкрити шахту?

Для того, щоби стати хазяїном шахти, треба мати три речі: елементарні знання з гірничої геології, стартовий капітал десь тисячі на чотири доларів і, ясна річ, надійний “дах”. Якщо все це є, можна приступати до справи.

Передусім, треба вирішити, де рити, оскільки вугілля залягає під землею шарами, що мають різну товщину та кути залягання. Родовище, де розташована Дімкіна “дірка”, має радіус кілометрів десь з двадцять з центром у місті Торезі, причому шари йдуть не паралельно поверхні землі, а утворюють так звану брахісинклінальну складку (уявіть собі купол догори ногами, тобто випуклою чистиною вниз). Усього на родовищі десь 10 – 15 вугільних шарів, завтовшки від 0,5 до 1,5 м. Кожен шар уходить у землю з певним нахилом, потім на глибині перегинається й знову виходить на поверхню у протилежній точні родовища. Якщо дивитися з висоти пташиного польоту, вугільні шари виходять на поверхню землі у вигляді еліпсів різного діаметру, але з єдиним центром. Тому найоптимальніший варіант устрою шахти — коли її стовбур починається на поверхні в місці виходу вугільного шару та під кутом, повторюючи нахил вугільної маси, занурюється в глибину вздовж шару. Але брати вугілля зі стовбуру не можна – шахта завалиться. Для видобутку від стовбура під прямим кутом у площині шару б’ються штреки, з яких вугілля й вибирається.

Аби було менше мороки, найкраще знайти ухил – себто нахилений під кутом падіння вугільного шару стовбур закритої шахти. Шахти, що відкривалися років сто тому, завжди головний стовбур мали в вигляді ухилу, по якому й опускалися під землю шахтарі та піднімалося вугілля. У наступному стовбури стали робити вертикальними, а шахтарів стали опускати на потрібну глибину спеціальними ліфтами – клітями, але все однаково сучасна шахта має один чи кілька запасних ухилів на випадок аварії. Якщо ухил відкопати не вдалося, потрапити на глибину можна також через шурфи – вертикальні отвори, які робляться, наприклад, для вентиляції. Ясна річ, що при закритті шахти ухили та шурфи підриваються вибухівкою або засипаються залізобетонними плитами, але це не становить принципової перешкоди для проникнення в стару шахту за наявності екскаватора та підйомного крану.

Виходи старих шурфів і ухилів помічені на маркшейдерських картах, які за невеличку платню завжди можна придбати на найближчій державній шахті. Є також безліч суто геологічних ознак, за якими можна помітити вихід на поверхню вугільного шару, кожен з яких у родовищі пронумерований та нерідко має неофіційне власне ім’я. Якщо ж стару шахту відкопати не вдалося, “дірку” можна копати з нуля – спочатку екскаватором, а потім уручну під певним кутом до зустрічі з шаром. Якщо місце для “дірки” вибрано правильно, вугілля, щоправда крихке й не дуже якісне, починається на глибині десь порядку 20 м. З глибиною вугілля стає твердішим і починаючи з 60 м йде першосортний антрацит. Принаймні, саме так на тому родовищі, що охоплює Торез, Сніжне й Шахтарськ. Це родовище зручне для нелегального видобутку ще й тим, що не має проблем з ґрунтовою водою – потребує відкачування води тільки один шар, самий зовнішній, G2. Інші шари — “підремівка”, “ремівка”, “гольштейн”, “верхній гольштейн”, “кощєєвка”, К1 тощо  – сухі й, до того ж, вибухобезпечні, оскільки не містять метану.

Якщо нелегальна шахта робиться через закинутий шурф, то після його очистки отвір закривається лядою, над якою встановлюється металева тринога з блоком. Через блок перекидається мотузка з відром для підйому вугілля, а для спуску під землю слугує металева дробина. Як правило, глибина шурфа не перевищує 15 метрів, далі починається ухил вздовж шару вугілля.

Якщо “дірка” робиться на місці старого шурфа, то вугілля доводиться підіймати відрами

Якщо ж використовується закинутий шахтний ухил, то спочатку треба “законуритися” – тобто екскаватором на місці виходу старого ухилу риється котлован, який, як правило, накривається зверху дошками на кшталт собачої конури.

Розкопаний ухил старої шахти

Якщо “дірка” робиться з нуля, то після “законурення” вручну риється ухил діаметром два метри під кутом до лінії горизонту до зустрічі з вугільним шаром.

А цю “дірку” били “з нуля”

Місяць – і “дірка” готова до експлуатації. Тепер потрібно привезти будівельний вагончик з тим, щоби робітникам було де перевдягатися, підігнати компресор для роботи відбійного молотка й встановити лебідку для підйому вугілля. Замість лебідки можна використовувати мотоцикл, з якого знімається одне колесо та одягається барабан з тросом. На трос прив’язується корито, яке опускається в “дірку” – і найпростіший підйомний механізм готовий. Якщо хазяїн дірки має капітал, вздовж ухилу прокладаються рейки (найчастіше – дерев’яні), по яких на поверхню виїздять вагонетки з вугіллям. Останнім часом “дірки” стали обладнувати селекторним зв’язком та електричним освітленням від дизель-генераторів.

Комментарии

Добавить новый

Ваше имя (ник):

Контактный e-mail (скрывается):

Ваш комментарий:

 | 


Введите текст с картинки в поле внизу: